Навіть в умовах економічного спаду відносини цивільного обороту мають динамічний характер. Щодня суб’єкти господарювання укладають низку правочинів. Договірний процес переважно здійснюється безсистемно та у спрощений порядок. Корпоративна політика підприємств передбачає потребу в правовому супроводі договірної діяльності, відповідно залучаються фахові юристи від правничих фірм або ж договірну роботу виконує штатний юрисконсульт. Але навіть за таких умов, як свідчить практика, недобросовісним контрагентам все ж таки вдається уникнути обов’язку щодо належного виконання зобов’язань за договорами. Зловживання повноваженнями підписанта стає для більшості усталеною практикою і такою привабливою можливістю не виконувати взяті на себе зобов’язання.
З іншого боку, підприємці самостійно створюють сприятливе поле, ігноруючи перевірку правосуб’єктності контрагента. Перефразовуючи відомий вислів – “зобов’язання виконують тільки боягузи або ж повноважні підписанти”. За умов, коли ймовірні ризики перевищують очікувану вигоду, виправданим є виважений підхід до формування практики укладання договорів.
В даній статті досліджується чинне законодавства та судова практики щодо укладення договорів з дотриманням вимог правосуб’єктності.
Спростовуючи розбіжності, передусім слід визначити хто ж вважається повноважним здійснювати підпис від імені юридичної особи.
Частина 2 статті 207 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин, який вчиняє юридична особа підписується особами, які уповноважені на те установчими документами, довіреністю, законом чи іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою.
Відповідно до положень частини 3 статті 61 Господарського кодексу України для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає керівника підприємства.
Частина 5 статті 61 Господарського кодексу України встановлює, що керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє інтереси в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, які визначені установчими документами.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань” – відомості, які зазначені в Єдиному державному реєстрі включають зокрема інформацію і стосовно осіб, що можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, наявність обмежень щодо представництва.
Частина 1, 2, 3 статті 10 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань” визначає, що якщо документи і відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру внесені до нього, такі документи та відомості є достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру є недостовірними але були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні.
Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.
Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру не внесені до нього, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.
Отже, правомірність правочину, який вчинений особою, що вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як керівник юридичної особи та особою, яка має повноваженнями щодо здійснення підпису від імені юридичної особи (підписант) презюмується.
Водночас, зауважуємо, що керівник несе відповідальність відносно всієї оперативної діяльності юридичної особи, підписант же лише в межах здійсненого ним підпису.
Також, слід проаналізувати випадки здійснення правочинів від імені юридичної особи за довіреністю.
Довіреність, яка уповноважує на здійснення правочину має відповідати вимогам положень статей 246, 247 Цивільного кодексу України, щодо виданням довіреності особою, яка має повноваження на видачу згідно установчого документу юридичної особи, з обов’язковим зазначенням дати, переліку повноважень та строку дії довіреності.
Якщо довіреність видається для здійснення визначеного правочину в ній має бути вказано щодо якого саме правочину її видано і яка особа має право його здійснити. Необхідно порівняти дату, строк дії довіреності та дату здійснення правочину щодо якого остання видана. Навіть найменші неузгодженості можуть мати визначальне значення в судовому спорі. У разі здійснення правочину за довіреністю необхідно витребувати від контрагента завірені копії установчих документів, оскільки в установчих документах можуть бути зазначені застереження щодо здійснення правочинів та видання довіреностей на здійснення підпису. Довіреність щодо здійснення підпису має містити зразок підпису довірителя та повіреного.
Припустимо, що всі умови укладення правочину дотримано, правосуб’єктність перевірено. Проте, документообіг здійснювався в спрощений порядок відповідно до положень частини 1 статті 181 Господарського кодексу України, яка визначає, що допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб: шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, у разі, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів і контрагент не був присутній при укладенні договору. Але, після укладення договору останній зловмисно наполягає на тому, що договір підписала неповноважна особа (керівник знаходився у відпустці, був звільнений проте дані до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не були своєчасно внесені та ін.).
В даному випадку, слід керуватись положеннями частини 1, 2, 3 статті 10 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”, яка встановлює, що коли документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесені до нього, дані документи та відомості є достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Відповідно, ніякої іншої інформації контрагент не має. Завжди слід виходити з того, що під час укладання договору сторони не мають зловмисної мети ввести в оману одна одну, а тому правомірність будь-якого правочину презюмується.
Положення пункту 3.3, 3.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” від 29.05.2013 № 11 встановлюють, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України зобов’язує орган або особу, що виступає від імені юридичної особи не перевищувати повноважень.
Водночас, порушення вказаного обов’язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених даними органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, так як у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили за виключенням випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України).
Тому, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений лише у разі якщо буде доведено юридичною особою (позивачем) у господарському суді ту обставину, що контрагент знав або повинен був знати щодо обмеження повноважень представника юридичної особи, але незважаючи на вказане, вчинив з ним оспорюваний правочин.
Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником підприємства, знає про обмеження повноважень керівника оскільки є акціонером товариства, приймала участь у загальних зборах, якими затверджено статут.
Отже, господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, коли:
– дані обмеження встановлені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 Цивільного Кодексу України);
– відповідні обмеження були вміщені у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру.
Якщо, договір містить умову про підписання особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документу, що встановлює повноваження даної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується наведених повноважень і в такому разі суд не може брати до уваги мотивування даної сторони про те, що їй було не відомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.
Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником з перевищенням повноважень унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Настання передбачених цією статтею наслідків залежить від того, чи було надалі схвалено правочин особою від імені якої його вчинено, відповідно господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з’ясовувати пов’язані з цим обставини.
Доказами схвалення є: письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) юридичної особи до іншої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо), вчинення вказаним органом (посадовою особою) дій, що свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу, підписання товаророзпорядчих документів).
Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.
Контрагент не зобов’язаний доводити повноважність підпису іншої сторони, оскільки як і було вказано, якщо сторона не знає або не може знати про наявність обмежень щодо підпису вважається, що підпис виконано повноважною особою.
Судова практика теж виходить з позиції добропорядності сторони.
“Позивач звернувся до відповідача з позовом про визнання недійсним укладеного між сторонами договору про постачання обладнання, матеріалів та закупівлю запасних частин в Україні № 2326 від 13.06.2014 року.
Позивач мотивував свої вимоги тим, що в результаті проведеного на підприємстві позивача внутрішнього розслідування було виявлено те, що спірний договір № 2326 від 13.06.2014 року та додатки до нього а також тендерний лист у якому переможцем було обрано відповідача позивачем не був підписаний.
Тому, позивач на підставі статтей 92, 203, 207, 215, 216 Цивільного кодексу України вважає договір таким, який не відповідає вимогам чинного законодавства та просить визнати останній недійсним.
Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що за встановленою на підприємстві позивача процедурою укладення договорів таємне підроблення будь-яких положень договору не є можливим.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що умови спірного договору виконані останнім повністю та прийняті позивачем без зауважень та застережень, що підтверджується рахунками-фактури, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними, які додані.
Судом після встановлення обставин справи було відмовлено в задоволення позову виходячи з наступного.
За змістом пункту 3.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником з перевищенням повноважень унеможливлює визнання такого правочину недійсним.
Як і було встановлено судом, з боку позивача було встановлене наступне схвалення оспорюваного правочину, яке полягало у прийнятті поставленого відповідачем товару та здійсненні часткової оплати, а отже відповідно до частини 2 статті 241 Цивільного кодексу України даний правочин є таким, що змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту його вчинення, що в свою чергу виключає підстави для задоволення поданого позову.
Правова позиція суду виходить з того, що судом досліджується лише наступне схвалення спірного правочину, який вчинений неповноважною особою, ніякі інші факти не встановлюються.
Підсумовуючи наведене, визначаємо що, під час укладання договору контрагенти не повинні нехтувати здійсненням належної перевірки правосуб’єктності сторони. Проте, в будь-якому разі слід виходити з того, що під час укладення договору сторона діє правомірно і якщо наявні докази подальшого схвалення правочину, останній вважається таким, що вчинений повноважною особою.