Один підпис від двох сторін в договорі

В наш час досить поширеною є ситуація коли одна і та сама особа виступає директором юридичної особи, а також зареєстрована як фізична особа-підприємець. Таким чином створюється два суб’єкти господарської діяльності, які наділені певними правами та обов’язками. Вказані суб’єкти є незалежними один від одного. Чинне законодавство України не містить обмежень щодо перебування особи у двох статусах – директором юридичної особи та бути фізичною особою-підприємцем.

В подальшому, під час ведення фінансово-господарської діяльності, вказані суб’єкти можуть укладати між собою договори. За таких обставин виникає ситуація, в якій вказаний договір буде підписаний однією і тією особою. На нашу думку, це є лише формальність, оскільки такий договір укладається між двома незалежними суб’єктами господарювання – юридичною особою та фізичною особою-підприємцем. Однак, як показує практика, наша думка може не співпадати із думкою податкових органів, тому під час проведення перевірки вони можуть визнати такий договір недійсним або таким, що суперечить нормам чинного законодавства.

Українське законодавство не містить заборони на укладення такого договору. Згідно з визначенням ч. 1 ст. 626 Цивільногo кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV (далі – ЦКУ) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованa на встановлення, зміну або припинeння цивільних прав тa oбов’язків. У свою чергу, як передбачено ч. 1 ст. 627 ЦКУ, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Також вважаємо не доречним посилання на ч.3 ст.238 Цивільного кoдексу України, відповідно до якої представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в iнтересах іншої особи, прeдставником якої він однoчасно є, за винятком кoмерційного представництва, а такoж щодо інших осіб, встановлених законом.  Отже, обмеження щодо того, що представник не може здійснювати операцію від імені особи, яку він представляє, на свoю користь, не поширюється на комерційне представництво.

Директор виступає у двох статусах – як представник однієї сторони договору (підприємства) та як підприємець, уособлюючи іншу сторону договору. При цьому обидві сторони вільні, згідно з цивільним законодавством, у виборі одна одної як контрагента щодо укладання договору.

Так, статтями 213 та 637 Цивільного кодексу України передбачено, що тлумачення умов договору здійснюється тільки двома суб’єктами: учасниками договору і судом.

Окрім того, надаючи таку оцінку таким договорам, податковий орган тим самим виходить за межі своєї компетенції щодо недійсності (нікчемності) таких правочинів. Податковий орган із стадії визначення такого правочину недійсним переходить у надання правової оцінки щодо його нікчемності, що за своєю правовою природою мають різне правове навантаження.

Наводячи позицію про нікчемність правочину податковий орган доводить свою позицію з урахуванням того, що правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків та суперечить інтересам держави і суспільства.

В даному випадку податковий орган, без обов’язкового виконання вимог законодавства, без визнання такого правочину недійсним в судовому порядку, робить висновки про його недійсність та переходить до іншої стадії, визнаючи такий правочин нікчемним, що також суперечить вимогам законодавства.

Наслідком таких зроблених висновків є висновки про порушення у сфері податкового законодавства, що, в свою чергу, приводить до прийняття податкового-повідомлення рішення.

Податковий орган, формуючи такі висновки та приймаючи таке рішення, порушує принцип визначеної компетенції щодо визнання таких правочинів недійсним, що приводить до безпідставного прийняття рішення.

Доводи податкового органу стосовно того, що укладені правочини суперечать інтересам та моральним засадам суспільства, що є по своїй суті нікчемністю укладених правочинів, що, в свою чергу, не створюють юридичних наслідків. Зазначені доводи є нічим іншим як припущеннями, які нічим не підтверджені. Жодним нормативно-правовим актом не визначено право податкового органу самостійно надавати оцінку укладеним (вчиненим) договорам з визначенням їх нікчемними, недійсними з застосуванням відповідних наслідків внаслідок вчинення таких правочинів. Висновки податкового органу в даному випадку будуть передчасними.

Таким чином проаналізувавши вищенаведене, ми бачимо, що податковий орган безпідставно визнaє договір недійсним, що укладений двома різними суб’єктами господарювання, однак підписаний однією особою. По-перше, укладання такого договору не заборонено чинним законодавством України, а, по-друге, податківці, як завжди, виходять за межі,  наданих їм повноважень.